Біографія&Бібліографія

    Упродовж останніх років в Україні спостерігається бурхливий розвиток біографістики, що зумовлює необхідність та актуальність інформаційно-бібліографічного забезпечення цієї галузі історичної науки. Зробити джерела з української біографістики доступними, мати про них достовірну інформацію – на сьогодні це одне з важливих завдань. Створення відповідної довідково-бібліографічної бази, добір джерел з біографічних досліджень орієнтували б користувачів у виборі інформації. До сьогодні в Україні не існувало спеціальних ретроспективних та поточних бібліографічних покажчиків, які б систематизували б відомості саме про біографічні джерела. Об'єктом бібліографування слугують різні види документів: 
  • Енциклопедії й енциклопедичні словники;
  • Біографічні словники й довідники;
  • Біобібліографічні покажчики 
Через те й виникла ідея – подавати інформацію про видатних діячів, яка б стала своєрідною тенденцією добору наукових і творчих персоналій під рубрикою «НАРОДИЛИСЯ СЬОГОДНІ»
 Пошук буде здійснюватися в Енциклопедії Сучасної України. 
Енциклопедія Сучасної України – перше багатотомне видання про Україну у всіх вимірах від початку ХХ ст. до сьогодення. Вона подає цілісний образ новітньої України в подіях, інституціях, установах та персоналіях. Охоплює всі сфери життя в Україні, відображає сучасні погляди на історичні події та постаті. 
 Енциклопедія – це дуже корисна книга, яка не тільки допоможе в навчанні, але і подарує масу позитивних емоцій при знайомстві з новими відомостями.
 
  Народилися сьогодні #  : 11 січня
 

 Васи́ль Степа́нович Кук

 (псевдо: «Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Ле», «Медвідь»; 11 січня 1913, Красне, Золочівський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Буського району Львівської області 9 вересня 2007, Київ, Україна) 

 


Васи́ль Степа́нович Кук – український військовий діяч, один із керівників українського національно-визвольного руху, генерал-хорунжий, командир УПА-південь, 2-й Голова Генерального Секретаріату УГВР, головнокомандувач УПА з 1950 по 1954 роки.

 

   Література:

З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ : наук. і док. журнал. № 1(20) / ред. Ю. Данилюк. – Київ : Сфера, 2003. – 467 с.

Білінський В. Б.   Україна-Русь : іст. дослідж. : у 3 кн. Кн. 3 : Українська звитяга / В. Б. Білінський. - Тернопіль : Богдан, 2017 – 408 с.    .

Понипаляк А. Останній командир УПА. Життя і боротьба Василя Кука  / А. Понипаляк. – Київ : Наш формат, 2021. – 252 с. : іл.

     ***

В'ятрович В. ''Ті, що народжуються раз на століття, умерти можуть кожен день'' / В. В'ятрович // Універсум. – 2007. – № 9/10. – С. 16–17.

В'ятрович В. Останній бій останнього командира : [одинадцятого січня – день народження Василя Кука] / В. В'ятрович // Українське Слово. – 2015. – 21 січ.–27 січ. – С. 10–11.

Вєдєнєєв Д. Останній із могікан : на смерть генерала–хорунжого УПА Василя Кука / Д. Вєдєнєєв // Універсум. – 2007. – № 9/10. – С. 21–23.

Вечір до 90-річчя Василя Кука відбувся у Киїському будинку вчителя 11 січня 2003 року // Зона. – 2004. – № 18. – С. 389–390. : портр.

Патриляк І. Останній командир Нескореної армії : до 95-річчя від дня народження Василя Кука / І. Патриляк // Визвольний шлях. – 2008. – № 1/3. – С. 167–178.

Яремчук А. Він сприяв поверненню Артемія Веделя : відійшов у вічність останній головнокомандувач УПА, генерал Василь Кук / А. Яремчук // Українська культура. – 2007. – № 9. – С. 33. : портр.

***

Кентій А. В. Кук Василь Степанович / А. В. Кентій // Енциклопедія історії України / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України, Інститут історії України. – Київ, 2008. – Т. 5 : Кон-Кю. – С. 456–458.

Вєдєнєєв Д. В. Кук Василь Степанович / Д. В. Вєдєнєєв // Енциклопедія сучасної України.  – Т. 16 : КУз-Лев. – Київ, 2016. – С. 22.

  

Цікаво тут👆

 https://esu.com.ua/article-51093

http://history.org.ua/LiberUA/ehu/5.pdf

https://shron1.chtyvo.org.ua/Kovalchuk_Volodymyr/Vasyl_Kuk_u_povsiakdennomu_zhytti_kin_1940-kh__poch_1950-kh_rr.pdf? 

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%BA_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 

  Народилися сьогодні #  : 16 грудня 

Губко 

Марія ОлексіївнаЧередниченко Д.

ГУБКО́ Марія Олексіївна (16. 12. 1968, Київ – 12. 04. 1995, там само) – поетеса і перекладачка. Дочка О. Губка. Закін. Київ. пед. інститут іноз. мов (1990), де й працювала викл. англ. мови. Відвідувала літ. об’єдн. «Радосинь» при НСПУ. Посмертно опубл. поет. зб. Г. «Так навесні ридає талий сніг» (1996), «Так рано свеча догорела» (2004), «Гусі-лебедзі ляцяць» (білорус. перекл.), «Гуси-гуси-лебедята, візьміть мене на крилята! Вірші для дітей» (обидві – 2005); переклади з рос., англ., нім., польс. мов, які вміщені у кн. «Перемога приходить запізно» (2006). Усі книги опубл. у Києві.

Чередниченко Д. С. Губко Марія Олексіївна // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [онлайн]  / гол. редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=32229

Чередниченко Д. С. Губко Марія Олексіївна // Енциклопедія Сучасної України / гол. редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк та ін. ; НАН України, НТШ. – Київ,  2006. – Т. 6. – С. 581.

Губко М. О. Так навесні ридає талий сніг [Текст] : поезії / М. О. Губко. – Київ : Юніверс, 1996. – 64 с.

 

У передмові до книги «Гуси-лебеді, зачекайте…» Дмитро Чередниченко написав : «Через те чорнобильське лихо стількох уже не вберегли, аж моторощно…

Відлетіли її гуси-лебеді… А людям пам'ятати все про неповторний талановитий голос і шанувати , як належить цивілізованим…

Ось і ця збірка хай буде віночком на світлу пам'ять Марії!»

 

  Народилися сьогодні #  : 7 вересня  

 БАЛИЦЬКИЙ

Павло Олександрович

07.09.1881, с. Вербка, нині Ковельського р-ну Волинської обл. — 1938

книгознавець, історик укр. книги, видавець

БАЛИЦЬКИЙ Павло Олександрович (07. 03. 1881, с. Вербка, нині Ковел. р-ну Волин. обл. – 1938) – книгознавець. Закін. С.-Петербур. ун-т (1911), де разом із К. Широцьким, Г. Голоскевичем і В. Ярошенком входив до гуртка українознавства. Наприкінці 1911 організував у С.-Петербурзі на Васильєв. острові «Українську книгарню і базар». Навч. у С.-Петербур. археол. ін-ті (1911–12). Заснував видавн. т-во «Друкар» у Петрограді (кін. 1916). Від травня 1920 – пом. зав. відділу друку й преси Київщини. Викл. Київ. худож. ін-ту. Залишив спогади про Г. Нарбута («Бібліологічні вісті», 1926, № 3). Автор праць «Етюди з історії української книги» // «Життя й революція», 1927, № 7/8, 9; 1928, № 2, 12; 1929, № 5; «Українська книга першої половини ХІХ віку» // Там само, 1930, № 6 та статей про книжк. раритети у «Бібліологічних вістях». Видав «Путеводитель по Днепру и его притокам» (К., 1928). Ув’язн. 15 вересня 1929, звільн. з-під варти 15 січня 1930. До червня 1933 працював н. с., зав. фонду друку Всеукр. музей. містечка (звільн. з політ. мотивів). 7 жовтня 1938 справу Б. розглядала «трійка». Подальша доля невідома.

Літ.: Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 2. Варшава, 1933; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції, 1917– 1921. [Вип.] 3. [Б. м.], [1951]; Роженко М. М. Сосни Биківні свідчать. Кн. 2. К., 2001.

Білокінь С. І. Балицький Павло Олександрович / С. І. Білокінь // Енциклопедія Сучасної України / редкол.: І.  М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – Київ, 2003. – Т. 2. – С. 164.

Білокінь С. І. Балицький Павло Олександрович / С. І. Білокінь // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / редкол.: І.  М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – Київ : Ін-т енцикл. досліджень НАН України, 2003. – Режим доступу: https://esu.com.ua/article-40130

 Народилися сьогодні #  : 15 травня

СКОРОПАДСЬКИЙ 

Павло Петрович

Скоропадський Павло (15. 5. 1873 — 26. 4. 1945), політ. і військ. діяч, гетьман Укр. Держави (29. 4 1918 — 14. 12. 1918); нащадок Василя С., брата гетьмана Івана С., син Петра (див. Скоропадські) і Марії Андріївни Миклашевської (див. Миклашевські). Нар. у Вісбалені, дитячі роки провів у маєтку батька в Тростянці на Прилуччині, вчився в Стародубській гімназії й закінчив Пажеський Корпус у Петербурзі. Військ. службу почав у Кавалерґардському полку, учасник рос.-японської війни (1904 — 05), з 1905 фліґель-адьютант, з 1906 — полк., з 1912 — ген.-майор царського почоту й командир ляйбґвардії кінного полку. Під час першої світової війни командував 1 бриґадою 1 ґвардійської кавалерійської дивізії, згодом 5 кавалерійською і 1 ґвардійською кавалерійською дивізією, а в кін. — 34 армійським корпусом у ранзі ген.-ляйтенанта. С. відзначився у боях з німцями під Каушеном і Трисвятами.

Після березневої революції 1917, у порозумінні з Ген. Секретаріятом Укр. Центр. Ради, С. українізував 34 корпус, який був перейменований на 1 Укр. корпус. Ця дисциплінована одиниця (30 000 вояків) контролювала у жовтні-листопаді 1917 зал. р-н Вапнярка — Жмеринка — Козятин — Шепетівка, не допускаючи збольшевизовані частини півд.-зах. і рум. фронтів плюндрувати Україну й сіяти нелад. С. користувався популярністю серед військовиків і на з’їзді Укр. Вільного Козацтва (18. 10. 1917) був обраний його почесним військ. отаманом. Але неприхильне наставлення Укр. Центр. Ради до реґулярного війська, а до особи С. зокрема, змусіло його в кін. 1917 відмовитися від командування 1 корпусом, який згодом був демобілізований. Опинившися в опозиції до Укр. Центр. Ради й її соц. політики, особливо аґрарної реформи, С. організував Укр. Нар. Громаду, зформовану з військовиків і землевласників, яка з березня 1918 готувала переворот. Ця орг-ція здобула підтримку Укр.-Дем.-Хліборобської Партії і Союзу Зем. Власників, а також нім. військ. влади, незадоволеної соц.-екон. політикою Центр. Ради. На нараді (24. 4. 1918) з ген. В. Ґренером, фактичним керівником нім. війська на Україні, за підтримку німців у перевороті С. взяв на себе низку зобов’язань політ. і екон. характеру, які тяжіли на майбутній політиці гетьманського уряду.

Держ. переворот і проголошення С. гетьманом Укр. Держави відбулися 29. 4. 1918 на хліборобському конґресі, скликаному Союзом Зем. Власників. Створений С. Гетьманський Уряд під головуванням Ф. Лизогуба провадив політику, узгіднену з німцями, захищаючи інтереси консервативно-власницьких верств (поміщиків, великих промисловців і фінансистів); це й участь в уряді рос. кадетів та згодом (у кабінеті С. Гербеля) рос. монархістів з антиукр. наставленням (Київ став осередком рос. діячів і рос. офіцерських орг-цій) насторожували до нього укр. нац. демократію, яка відмовлялася брати участь у гетьманському уряді й 5. 8. 1918 оформилася в опозиційний Укр.-Нац.-Держ. (зголом Нац 1 Союз. Діяльність льокальної адміністрації, керованої здебільша місц. дідичами й кол. рос. урядовцями, карні експедиції, організовані ними за допомогою нім.-австр. війська та ін. реакційно-реставраторські акції викликали велике невдоволення й опір з боку сел. мас, з чого скористалися ліві елементи (сер. ін. большевики). Почалися страйки (зокрема, залізничників), саботажі (вибухи й пожежі в Києві, Одесі тощо), атентати (вбивство фельдмаршала Г. Айхгорна) тощо, що спричинило репресії з боку гетьманського уряду й нім.-австр. військ. влади.

Не зважаючи на ці несприятливі обставини, уряд С. мав чималі досягнення в царині зовн. й внутр. політики. Укр. Держава провадила нормальні дипломатичні зносини з Центр. й рядом невтральних держав, устійнила свої політ. та екон. відносини з Кримом, Доном, Кубанню тощо, здобула визнання й підписання перемир’я з Сов. Росією (12. 6. 1918). Були упорядковані фінанси, налагоджено адміністрацію, центр. й місц. судівництво; засновано держ. ун-ти в Києві й Кам’янці Подільському, розбудовано укр. сер. й початкове шкільництво, утворено Укр. АН у Києві (14.11. 1918). Укр. Нац. Музей. Укр. Нац. Архів, Укр. Нац. Бібліотеку, Держ. Драматичний Театр тощо. У вересні 1918, після подорожі С. до Німеччини й успішних переговорів з цісарем Вільгельмом II та його урядом, Україна здобула більшу свободу дій у своїй зовн. політиці, зокрема згоду німців на розбудову реґулярної укр. армії.

Намагання С. злагіднити опір укр. опозиції запевненням «незалежности Укр. Держави» (29. 10. 1918) не увінчалися успіхом, а спроба переорієнтуватися на Антанту допровадила 14. 11. 1918 до проголошення С. федерації з майбутньою Росією (див. стор. 378) і прискорила протигетьманське повстання, яке закінчилося перемогою Директорії УНР; 14. 12. 1918 С. зсікся влади й виїхав за кордон — до Швайцарії, а потім до Німеччини. Перебуваючи на еміґрації (до поч. 1945 у Ванзее б. Берліну), С. очолив Гетьманський рух (див. Доповнення), навколо якого групувалися різні консервативно-монархічні течії, політ. і гром. орг-ції та діячі (В. Липинський, Д. Дорошенко та ін.). Завдяки заходам С. утворено Укр. Наук. Ін-т у Берліні (1926 — 45). Під кін. війни С., важко поранений під час бомбардування станції Пляттлінґ (Баварія), помер і був похований у с. Меттея (зголом його домовину перевезено до Вісбадену).

С. одружився 1897 з Олександрою Дурново (дочкою рос. ген. Петра Дурново і його дружини Марії, уродженої кн. Кочубей), з якою мав б дітей: серед них Марію, по чоловікові графиню Монтрезор (1898 — 1959), Єлисавету, по чоловікові Кужим (1899 — 1975; див.), Данила (1904 — 57; див.), Олену, по чоловікові Отт (* 1919).

[Скоропадський Павло, у 2 р. з кін. гасла, м. б.: Єлисавета, по чоловікові Кужим (1899 — 1976). — Виправлення. Т. 11.]

Жуковський А. Скоропадський Павло / А. Жуковський. О. Оглоблин  // Енциклопедія українознавства / перевид. в Україні. – Київ, 1999. – Т. 8. – С. 2869–2870.

 Література:

AVE. До 100-ліття гетьманату Павла Скоропадського / упоряд. І. Сюндюков ; ред. Л. Івшина. – Київ : Укр. прес-група, 2018. – 678 с.

                   Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії : Всеукр. наук. конф. 19–20 трав. 2008 р. / Укр. ін-т нац. пам'яті, Ін-т історії України НАН України. – Київ : Вид-во ім. Олени Теліги, 2008. – 320 с.

Громенко С. Скоропадський і Крим: від протистояння до приєднання / С. Громенко. – Київ : Наш формат, 2021. –349 с.

Гуржій О. І. Іван Скоропадський / О. І. Гуржій. – Київ : Альтернативи, 2004. – 312 с.

Державник і держава. До 100-річчя проголошення Павла Скоропадського Гетьманом України : зб. наук. пр. / ред. Г. Папакін. – Київ : б. в., 2018. – 238 с.

Другі політологічні читання імені професора Богдана Яроша : зб. наук. пр. / ред. В. І. Бортніков. – Луцьк : Вежа-Друк, 2013. – 354 с.

Консерватизм і державотворення в Центрально-Східній Европі. – Луцьк ; Люблін : б. в., 1997. – 78 с.

Михайлова О. Ю. Павло Скоропадський: "Крім негідників, усі підуть за мною" / О. Ю. Михайлова. – Київ : Парламент. вид-во, 2018. – 368 с. – (Політичні портрети).

Нартов В. В. Видатні особистості України / В. В. Нартов. – Харків : Кн. клуб, 2007. – 400 с. : іл.

 Онуфрів Г. (Митрофорний прот). Спонука до чину : худож.-докум. нарис / Г. Онуфрів ; опрац. та доп. М. Онуфрів. – Львів : Каменяр, 1996. – 71 с. : портр.

Осауленко Л. М. Гетьман України Павло Скоропадський. Кн. 2 / Л. М. Осауленко, В. Д. Засєкін. – Луцьк  : Волин. книга, 2007. – 702 с.

Осауленко Л. М. Гетьман України Павло Скоропадський. 29 квітня 1918 року – 14 грудня 1918 :  Кн. 1 / Л. М. Осауленко, В. Д. Засєкін. – Луцьк : Волин. обл. друк., 2003. – 592 с.

Павличко Д. В. Спогади. Т. 4 / Д. В. Павличко. – Київ : Ярославів Вал, 2018. – 712 с.

Рєєнт О. П. Усі гетьмани України : Легенди. Міфи. Біографії / О. П. Рєєнт, І. А. Коляда. – Харків : Фоліо, 2008. – 415 с. – (Історичне досьє).

Рєєнт О. П. Усі гетьмани України : Легенди. Міфи. Біографії / О. П. Рєєнт, І. А. Коляда. – Харків : Фоліо, 2007. –  415 с. – (Історичне досьє).

Реєнт О. П. Павло Скоропадський / О. П. Реєнт. – Київ : Альтернативи, 2003. – 304 с. : іл. – (Особистість і доба).

Савченко В. А. Павло Скоропадський. Останній гетьман України / В. А. Савченко. – Харків : Фоліо, 2008. – 308 с. – (Історичне досьє).

 

Савченко В. А. Павло Скоропадський / В. А. Савченко ; худож. О. А. Гугалова-Мєшкова. – Харків : Фоліо, 2019. – 123 с. : іл. – (Знамениті українці).

Савченко В. А. Павло Скоропадський / В. А. Савченко. – Харків : Пет, 2013. – 122 с.

Творці державного престижу / авт.-упоряд.: М. Главацький, Н. Наумова. – Київ : КМ-Букс, 2021. – 566 с.

Тинченко Я. Війська ясновельможного Пана Гетьмана / Я. Тинченко ; худож. Б. Піргач. Київ : Темпора, 2014. – 150 с. – (Militaria Ucrainica).

Українська революція 1917–1921 рр. Подвиг героїв Крут : матеріали наук. читань / ред. В. Ф. Верстюк. – Київ : Вид-во ім. Олени Теліги, 2008. – 174 с.

Шудря М. А. Січ-мати / М. А. Шудря. – Київ : Елібре, 2008. – 560 с.

Шудря М. Лицарі булави. Розповіді про українських гетьманів / М. Шудря. – Київ : Велес, 2009. – 240 с.

Яневський Д. Б. Грушевський. Скоропадський. Петлюра / Д. Б. Яневський ; худож. М. С. Мендор. – Харків : Фоліо, 2020. – 795 с. : іл. – (Великий науковий проект).

    Народилися сьогодні #  : 2 травня

 БАНАХ

Степан Мирославович

02.05.1942, с. Заставче, нині Підгаєцького р-ну Тернопільської обл. — 04.12.1997, Луцьк

живописець, художник-фотограф

БАНАХ Степан Мирославович (02. 05. 1942, с. Заставче, нині Підгаєц. р-ну Терноп. обл. – 04. 12. 1997, Луцьк) – живописець, художник-фотограф. Закін. Львів. уч-ще приклад. мист-ва (1961). Учителював. Працював завучем Луцької дит. худож. школи (1966–97). Автор живопис. творів і фотопортретів, пейзажів, етюдів, виконаних у реалістичній манері.Художні фотографії, що відрізняються експресією, експонувалися на обл. (1966–97), всеукр. (1975–77) та всесоюз. (1975–83) виставках. Персон. виставка – Луцьк (1998).

О. І. Никорак

 Никорак О. І. Банах Степан Мирославович / О. І. Никорак // Енциклопедія Сучасної України / редкол.: І. М. Дзюба та ін. – Київ, 2003. – Т. 2 : Б–Біо. – С. 188.

Никорак О. І. Банах Степан Мирославович / О. І. Никорак // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2003. – Режим доступу: https://esu.com.ua/article-40233

      https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D1%85_%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%B0%D0%BD_%D0%9C%D0%B8%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

 Народилися сьогодні #  : 20 КВІТНЯ

 ДОСІНЧУК-ЧОРНИЙ

Микола

20.04.1918, с. Кураш, нині Дубровицького р-ну Рівненської обл. — 03.07.1999, Нью-Йорк, США

видавець, публіцист, громадський діяч, засновник, редактор і видавець журналу ``Бандура``

Мико́ла Володимирович Досінчу́к-Чо́рний (20 квітня 1918, Кураш — 3 липня 1999, Нью-Йорк) — пропагандист українського кобзарства і бандури, меценат.

Біографія

Народився 20 квітня 1918 року в с. Кураш, сьогодні — Дубровицький район, Рівненської області. Був сином православного священика — о. Володимира Досінчука і Пелагії (з дому Король), який служив в Кураші, Чайчинцях і Старому Чарторійську. Його дідо був родом з с. Великий Ключів, що на Коломийщині.

Як наймолодший син, по сімейній традиції, Микола Досінчук-Чорний в Кременці студіював Богословія, але через участь у українському державницькому русі, більше часу прожив у Львові та Яворові. Був активним учасником спротиву польським окупантам у боротьбі за Україну на території Галичини. В червні 2003 року, Спілка Кобзарів у Львові відкрила меморіальну дошку на будинку № 36 на Площі Ринок, де в 1937-38 рр. жив Микола Досінчук-Чорний. В 1944 р. — покинув свою батьківщину. Закінчив магістерку з права, якійсь час студіював медицину в Німеччині, але в Америці (з 1950 р.) набув інженерський фах і працював технічним дизайнером.

В 1953 році, Микола Досінчук-Чорний оженився зі Стефанією Дерев'янка (родом зі Солотвини, Богородчанського району, Івано-Франківської області), яка стала його правою рукою. Свої надзвичайні організаторські здібності, Микола Досінчук-Чорний перше приклав в організації вистав художних творів, з яких дохід з продажу мистецьких робіт був призначений підтримці української православної семінарії в Канаді.

Він був активним членом різних культурних та політичних організацій і великим патріотом, але вирішив присвятити своє життя розвитку кобзарського мистецтва. Він від душі любив цей наш притаменний національний інструмент бандуру, бо це серце і душа історії України. Він вважав бандуру другим національним символом після тризубу та вістункою української долі. Так і покійний її любитель Микола Досінчук-Чорний став вістуном на американському континенті, а відтак всіх континентів українського поселення, пов'язавши всіх кобзарів бандуристів в цілому світі в одну могутню кобзарську родину. Школа Кобзарського Мистецтва в Ню Йорку була заснована в 1973 році в домі Миколи Досінчука-Чорного.

Доньки Ірина та Лідія були серед перших студентів, а згодом і викладачами. Скільки то української молоді пройшли через Школу Кобзарського Мистецтва в Ню Йорку, та брали участь в різних семінарах. Небесний звук золотострунної бандури чарував їх. Їх навчали славні бандуристи як о. Сергій Кіндзерявий-Пастухів, Володимир Юркевич, Юліян Китастий та інші випускники славетного маєстра Григорія Китастого, так і його самого особистого. Американська публіка вітала їх з великою пошаною, бо виступали на сотках різних концертах і то у дуже престижних місцях, як наприклад на засвіченню ялинки в Рокефелер Центрі, в Лінкон Центрі, в катедрі св. Патрика численні рази — включно з вітанням Папи Івана Павла ІІ, де вони були вибрані від всіх найкращих етнічних ансамблів міста Ню Йорку. Виступали в залах Бродвею, в ООН, та брали участь в святкуванні 200-ліття США та багатьох міжнародних заходів.

В 1984 році, Микола Досінчук-Чорний організував великий концерт з участю понад 130 бандуристів з Америки, Канади та Європи. За всі виступи одержали похвальну грамоту від мера міста Ню Йорку. Микола Досінчук-Чорний це саме зробив і в далекій Бразилії, коли зібрав кошти від підприємців і людей доброї волі, щоби вислати 300 бандур разом з інструкторами щоби там найкраще прийнялося кобзарське мистецтво, і граючи на бандурі завчили українські пісні, а в піснях історію свого українського народу.

Покійний Микола Досінчук-Чорний присвятив 30 років наполегливої праці, а видаючи журнал «Бандура» через 20 літ проробив колосальну роботу у цій чудовій своєрідній галузі української культури що є великим вкладом у її скарбницю. Журнал «Бандура» був своєрідним продовженням Кобзарського листка, який видавався раніше при ШКМ. Бандурист віртуоз Василь Ємець подав ідею створення повноцінного журналу, і Микола Досінчук-Чорний виконав це завдання. Після проголошення незалежности України, він часто подорожував по Україні, відвідуючи кобзарів, бандуристів, ансамблів, діячів та описував їхню діяльність в пресі діаспори та в журналі «Бандура».

Помер 3 липня 1999 року, в місті Нью-Йорку. Похований на українському цвинтарі в м. Баунд Брук, Н.Дж.

На початок 2018 у Львові меморіальна таблиця була усунута з фасаду при відкритті ресторану "36 По" керівником РУХу Григорієм Козловським, який назвав ресторан на честь Юзефа Понятовського, який там зупинявся. 

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%BD%D1%87%D1%83%D0%BA-%D0%A7%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 

http://biography.nbuv.gov.ua/components/search_uba/ggl_srch.php?q=%D0%94%D0%9E%D0%A1%D0%86%D0%9D%D0%A7%D0%A3%D0%9A-%D0%A7%D0%9E%D0%A0%D0%9D%D0%98%D0%99 

 **********************************************************

 Народилися сьогодні #  : 10 КВІТНЯ

ГАВРИЛЮК

Олександр Якимович
[псевд. — Вольний О., Холмський А.]

10(23).04.1911, с. Заболоття Бєльського пов. Седлецької губ., нині Польща — 22.06.1941, Львів

письменник, підпільник, член Львівської організації СПУ та її правління (від 1940), директор Львівської філії Літфонду

    ГАВРИЛЮ́К Олександр Якимович (псевд.: О. Вольний, А. Холмський; 10(23). 04. 1911, с. Заболоття Бєльс. пов. Седлец. губ., нині Польща – 22. 06. 1941, Львів) – письменник. Батько Михайла, брат Анастасії Гаврилюків. 1929 за участь у рев. діяльності заарешт. У тюрмі написав перший вірш «Спогади політв’язня» та оповідання «Прощайте». Брав активну участь у діяльності КП Зх. Білорусі. Один із організаторів та учасник Антифашист. конгресу діячів культури 1936 у Львові. Неодноразово заарештовувала польс. влада, двічі сидів у концтаборі в Березі Картузькій (нині м. Береза, Білорусь). Був чл. літ. орг-ції «Горно» (1929), співроб. ж. «Вікна» (1927– 32). «Поема про петлю» (1932), поеми «Пісня з Берези» (1937), «Львів» (1939; опубл. – Л., 1953), низка оповідань, повість «Береза» (1939–41; опубл. – Л., 1946) перейняті пролетар. ідеологією, рев. пафосом. Відомий як публіцист і літ. критик (ст. «Пальці на горлі», «Учімося розуміти і сприймати поезію»). Автор брошури «Пани і паничі над “Кобзарем”» (Л., 1936; тираж конфісковано), ст. «Кобзар стереже» // «Знання», 1936, № 2, «Невмируще слово» // «Вільна Україна», 1941, 9 берез. та ін. Від 1940 чл. Львів. орг-ції СПУ та її правління, дир. Львів. філії Літфонду. Загинув під час бомбардування Львова нім. авіацією. За життя Г. видано оповідання «Наївний мурин» // «Вікна», 1930, № 11 і зб. «Поезії» (К., 1941).

   Гаврилюк Олександр Якимович // Енциклопедія Сучасної України / редкол.: І. М. Дзюба та ін. – Київ, 2006. – Т. 5 : ВОД–ГН. – С. 269.

***********************************************************

  Народилися сьогодні #  : 6 КВІТНЯ     Рокицький Микола (1901—1944), маляр-монументаліст родом з зах. Волині. Закінчив Київ. Художній Ін-т (учень М. Бойчука); чл. АРМУ, орієнтувався на зах.-евр. мист. течії, гол. постімпресіонізм; виставлявся з 1927. Розписи фресками: у Київ. Художньому Ін-ті «Зміна» (1927), «Свято врожаю» (разом з О. Мізіном) у Сел. Санаторії ім. ВУЦВК в Одесі (1928); «Біля яблуні» (1925); індустріяльні мотиви у циклі «Доменний цех», «Ковалі» (1929); з іст.-рев. тематики — «Оборона Луганського» (1932) та ін. Критикований за «формалізм» і стилізацію, перейшов на соц. реалізм («Похорони бойового товариша», 1935; картини для тематичних декоративних килимів тощо). Див. монографію М. Є. Холостенка «Микола Рокицький», 1933. [Рокицький Микола (* Заріччя, Ковельський пов. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.] 

Посилання:  

 https://www.volynnews.com/news/culture/vydatnyy-boychukist-mykola-rokytskyy-rodom-z-volyni-116-rokiv-z-dnia-narodzhennia/

Немає коментарів:

Дописати коментар

Нові надходження

Черговий науковий доробок відділу пресознавства – науково-довідкове видання "Газети національних спільнот України 1988–2004 років у ф...